Венесуельсько-гаянська криза (2023): відмінності між версіями

Ця стаття висвітлює поточну подію. Інформація може швидко змінюватися через розвиток подій, початкові відомості можуть виявитися ненадійними. Останні оновлення цієї статті можуть не відображати найсвіжішу інформацію. (Листопад 2023)

Венесуельсько-гаянська криза
Венесуела (зліва) Гаяна-Ессекібо (посередині) Гаяна (справа)
Дата: 29 листопада 2023 — по наш час (10 місяців та 2 дні) Місце: Гаяна-Ессекібо Результат: Триває
Сторони
Венесуела	Гаяна Дипломатична підтримка  США  Бразилія
Командувачі
Ніколас Мадуро	Ірфаан Алі

Збройний конфлікт проти Гаяни — територіальна суперечка, що спалахнула з новою силою восени 2023 року. 29 листопада 2023 року, розпочате армією Венесуели з метою захоплення регіону Гаяна-Ессекібо, що становить близько 60 % території Гаяни^[1][2].

Ессекібо з'явилася як колонія голландців і був заснована колоністами з першо�� нідерландської колонії Померун, завойованої 1581 року, яка була зруйнована іспанцями та місцевими племенами близько 1596 року. На чолі з Йостом ван дер Гуге нідерландці вирушили на острів під назвою Кійк-овер-ол на річці Ессекібо (насправді притока цієї річки Мазаруні). Нідерландська колонізація Гвіани відбувалася переважно між гирлами річки Ориноко на заході та річки Амазонки на сході. 1658 року картограф Корнеліс Голіаф створив карту колонії і планував побудувати там місто під назвою «Новий Мідделбург», але Друга англо-нідерландська війна (1665-67) поклала край цим планам. 1665 року Ессекібо окупували англійці (разом з усіма іншими нідерландськими колоніями), а потім його розграбували французи. У наступні роки голландці відправили ескадру кораблів, щоб відвоювати територію. У той час як колонію Суринам відвоював у англійців Абрагам Крійнсен, покинутий на той час Ессекібо зайняв Маттіс Бергенар.

Після 1745 року кількість плантацій вздовж річки Демерари та її приток стрімко зростала. Зокрема, тут почали селитися британські колоністи з Барбадосу. Після 1750 року було призначено коменданта британського населення, який надав їм власне представництво. Близько 1780 року в гирлі Демерари було засновано невелике центральне поселення, яке 1784 року отримало назву Стабрук на честь одного з директорів Вест-Індійської компанії. Група британських каперів захопила Ессекібо і Демерару 24 лютого 1781 року, але не залишилася там. У березні два шлюпи ескадри Королівського флоту під командуванням адмірала лорда Родні прийняли капітуляцію «Колонії Демерари та річки Ессекібо». З 27 лютого 1782 року по лютий 1783 року французи окупували колонію, змусивши губернатора Роберта Кінстона здатися. Паризький мир, укладений 1783 року, повернув ці території голландцям.

1796 року Ессекібо назавжди окупували британці, а до 1800 року Ессекібо і Демерара спільно володіли близько 380 плантаціями цукрової тростини. Але це також стало причиною однієї з найзапекліших прикордонних суперечок у Латинській Америці, оскільки нова колонія мала річку Ессекібо як західний кордон з іспанським генерал-капітанством Венесуела. Хоча Іспанія все ще претендувала на цей регіон, іспанці не оскаржували договір, оскільки були заклопотані боротьбою своїх колоній за незалежність. 1822 року лідер руху за незалежність Сімон Болівар наказав своєму представнику в Лондоні Хосе Рафаелю Ревензі подати офіційну скаргу британській владі, в якій писав «Поселенці Демерари та Бербісу узурпували значну частину земель, які згідно з останніми договорами між Іспанією та Нідерландам належать нам по цей бік річки Ессекібо (…) що згадані колоністи переходять під юрисдикцію і підпорядковуються нашим законам або повертаються до своїх колишніх володінь». Після проголошення Венесуелою незалежності 1830 року, вона затвердила своїми офіційними кордонами межі колишнього генерал-капітанства, яке включало регіон Ессекібо^[3]. 21 липня 1831 року Демерара-Ессекібо об'єдналася з Бербісом і утворила Британську Гвіану.

Під егідою Королівського географічного товариства німецький дослідник і натураліст Роберт Герман Шомбурґ 1835 року провів ботанічне та географічне дослідження Британської Гвіани. Результатом цього дослідження став ескіз території з лінією, що позначала, на його думку, західний кордон, на який претендували нідерландці. Як наслідок, 1840 року британський уряд доручив йому провести дослідження кордонів Гвіани. Результатом цього дослідження стало те, що стало відомим як «лінія Шомбурґа»^[4][5]. Лінія виходила далеко за межі британських володінь і давала Британській Гвіані контроль над гирлом річки Ориноко^[6]. Початковий ескіз Шомбурґа, опублікований 1840 року, був єдиною версією «лінії Шомбурґа», опублікованою до 1886 року, що призвело до пізніших звинувачень президента США Гровера Клівленда в тому, що лінію було продовжено «в якийсь таємничий спосіб»^[4].

1850 року Велика Британія і Венесуела досягли угоди, згідно з якою вони погодилися не колонізувати спірну територію, хоча не було встановлено, де ця територія починається і закінчується^[4]. Суперечка залишалася невирішеною протягом багатьох років, поки в регіоні не було виявлено золото, що погіршило відносини між Великою Британією та Венесуелою^[7]. 1876 року в басейні Куюні, який був венесуельською територією за лінією Шомбурґа, але в межах території, на яку, на думку Шомбурка, могла претендувати Велика Британія, були відкриті золоті копальні, населені переважно англомовним населенням. Того ж року Венесуела підтвердила свої претензії до річки Ессекібо, на що британці відповіли зустрічною претензією, що включала весь басейн Куюні, хоча це була формальна претензія, яку британці ніколи не мали наміру реалізовувати^[4].

У жовтні 1886 року Британія оголосила лінію Шомбурґа тимчасовим кордоном Британської Гвіани, а в лютому 1887 року Венесуела розірвала дипломатичні відносини. 1894 року Венесуела звернулася до США з проханням втрутитися, посилаючись на доктрину Монро. Сполучені Штати не захотіли втручатися, обмежившись лише пропозицією про можливість арбітражу^[6].

Під час венесуельської кризи 1895 року Велика Британія та Венесуела намагалися вирішити територіальну суперечку. Венесуела стверджувала, що Іспанія, чию територію вона взяла під власний суверенітет, контролювала землі від річки Ориноко до річки Амазонки на території сучасної Бразилії^[6]. Іспанія, на думку Венесуели, лише позначила нідерландцям територію Гвіани, на яку вона претендувала, і яка не включала в себе багатьох земель в межах спірної території^[6]. Тим часом Велика Британія, яка здобула нідерландську територію, заявила, що спірний регіон Гвіани не є іспанським через його віддаленість і неконтрольованість, пояснюючи це тим, що первісні мешканці цієї території ділили землю з нідерландцями, а не з іспанцями, і, таким чином, опинилися під нідерландським і британським впливом^[6]. 3 жовтня 1899 року суд виніс рішення на користь Великої Британії. Як кордон між Британською Гвіаною та Венесуелою була встановлена лінія Шомбурґа, з двома відхиленнями^[4]. Одне з відхилень полягало в тому, що Венесуела отримала пункт Баріма-Пойнт у гирлі Ориноко, що дало їй беззаперечний контроль над річкою, а отже, можливість стягувати мита з венесуельської торгівлі. За другим договором кордон проходив по річці Венамо, а не по річці Куюні, що давало Венесуелі значну територію на схід від цієї лінії. Однак Британія отримала більшу частину спірної території і всі золоті копальні.

1949 року американський юрист Отто Шенріх передав венесуельському уряду меморандум, написаний Маллетом-Превостом 1944 року, який мав бути опублікований лише після його смерті. Маллет-Превост здогадався з приватних розмов суддів, що між Росією і Великою Британією існувала політична домовленість^[8], і повідомив, що російський голова комісії Федір Мартенс відвідав Велику Британію разом з двома британськими арбітрами влітку 1899 року, а потім запропонував двом американським суддям вибір між прийняттям одноголосного рішення, яке було остаточно узгоджено, і винесенням рішення з більшістю 3 суддів проти 2, яке було б ще більш сприятливим для британської сторони. Альтернатива полягала б у повному дотриманні лінії Шомбурґа і віддачі гирла Ориноко британцям. Маллет-Превост розповів, що американські судді і венесуельські адвокати були обурені ситуацією і розглядали варіант 3 до 2 з чітко сформульованою думкою меншості, але в підсумку погодилися з Мартенсом, щоб уникнути позбавлення Венесуели ще більшої території^[8]. Цей меморандум призвів до скарг Венесуели в ООН 1962 року^[9][10].

1966 року Венесуела підписала Женевську угоду з Великою Британією ще до здобуття незалежності Гаяною, що відбулося того ж року, яка заклала основу для вирішення територіальної суперечки шляхом переговорів. Невдовзі після здобуття Гаяною незалежності від Великої Британії та виведення британських збройних сил у травні 1966 року, Венесуела почала зазіхати на контрольовану Гаяною територію^{[11][12][13][7]}. Через п'ять місяців після проголошення незалежності Гайани, у жовтні 1966 року, венесуельські війська почали окупацію острова Анкоко та прилеглих островів, швидко споруджуючи військові об'єкти та злітно-посадкову смугу^[14]. 1969 року відбулося повстання Рупунуні — спроба власників ранчо відокремитися від Гаяни; за різними даними, Венесуела споряджала і підтримувала повстання^{[11][15][16][17][18][12][19][20]}.

1970 року, після закінчення терміну дії Змішаної комісії, створеної відповідно до Женевської угоди 1966 року, президенти Рафаель Кальдера і Форбс Бернем підписали Порт-оф-Спейнський протокол, який оголосив 12-річний мораторій на повернення Венесуелою Гаяни-Ессекібо, щоб дати можливість обом урядам сприяти співпраці та порозумінню, поки прикордонні претензії не будуть вирішені. 1983 року закінчився термін дії Протоколу, і президент Венесуели Луїс Еррера Кампінс вирішив більше не продовжувати його дію і відновити фактичні претензії на цю територію.

У 21 столітті президент Венесуели Уго Чавес за порадою свого наставника Фіделя Кастро^[21] послабив напругу на кордоні з Гаяною, а 2004 року під час візиту до столиці Гаяни Джорджтауна Чавес заявив, що вважає суперечку вичерпаною^[21]. У відповідь на націоналізацію Чавесом нафтових активів, які в основному належали ExxonMobil, у 2000-х роках компанія очолила зусилля з пошуку нафти в сусідній Гаяні^[22]. ExxonMobil брала участь у численних суперечках з Венесуелою щодо таких активів, причому американський аналітик Стів Левін вважає, що ці суперечки були дуже тривалими і «надсилали сигнал» іншим компаніям, які розглядали можливість втручання в їхні контракти^[23], у вигляді численних невдалих спроб арбітражного розгляду протягом шістнадцяти років^[24][25], останній з яких розпочався 27 листопада 2023 року^[26].

За часів правління венесуельського президента Ніколаса Мадуро Венесуела стала більш агресивною по відношенню до Гаяни^[11]. 10 жовтня 2013 року військово-морські сили Венесуели затримали нафторозвідувальне судно, яке проводило дослідження морського дна від імені уряду Гаяни, а судно і його екіпаж були конвойовані на венесуельський острів Маргарита для притягнення до кримінальної відповідальності. Міністерство закордонних справ Гаяни заявило, що судно перебувало в її територіальних водах^[27], але венесуельське відомство направило Гаяні дипломатичну ноту, в якій стверджувалося, що судно проводило дослідження нафти у венесуельських водах без її дозволу і вимагав пояснень^[28]. Мадуро відвідав Гаяну і обговорив цю суперечку. У Джорджтауні Мадуро підтвердив, що Женевська угода була підписана «старим урядом Демократичної дії і старою Британською імперією» в рамках «психологічної операції, заснованої на презирстві і расизмі, з метою вторгнення в Гаяну»^[29].

2014 року Гаяна передала нові нафтові концесії компанії ExxonMobil, чиї венесуельські активи Чавес націоналізував за сім років до цього^[30]. 2015 року Венесуела звинуватила ExxonMobil у порушенні міжнародного права під час буріння нафтових свердловин, і спалахнула невелика криза, коли влада Гаяни захопила венесуельське судно «Якуана» в територіальних водах країни; обидві сторони вимагали пояснень одна від одної; пізніше вони домовилися зустрітися, щоб спробувати покращити делімітацію територіальних вод один одного^[31]. 2015 року Мадуро оголосив, що звернеться до Міжнародного суду ООН, а 2018 року Гаяна ініціювала арбітражне провадження проти Венесуели, щоб вирішити питання про дійсність Паризького арбітражу 1899 року^[29].

У період з 2015 по 2021 рік Центр стратегічних і міжнародних досліджень писав, що в Гаяні було виявлено близько 8 мільярдів барелів нафти^[11] і за цим показником Гаяна увійшла до двадцятки країн з найбільшими розвіданими запасами нафти. До 2023 року BBC News повідомила, що в Гаяні було виявлено родовища нафти на 11 мільярдів барелів^[32]. Венесуела знову наполягала на арбітражі в Міжнародному суді, а міністр природних ресурсів Гаяни Рафаель Тротман визнав, що ExxonMobil фінансово підтримувала Гаяну в судових суперечках^[33][34] на додаток до «нерозголошеного бонусу за підписання», виплаченого ExxonMobil, за словами тодішнього президента Девіда Грейнджера. Регіональний менеджер ExxonMobil Род Хенсон заявив, що ці виплати були звичайними і звичними для нафтових угод^[35]. Гаянські експерти відзначили, що уряд проігнорував екологічні проблеми, ExxonMobil не мала жодного контролю, а її керівників часто бачили з вищими посадовими особами, і що ExxonMobil розпочала кампанію зі зв'язків з громадськістю та захоплення регуляторних органів^[22].

7 січня 2021 року президент Мадуро видав указ № 4415, яким визнав за Венесуелою 200 морських миль морського дна від дельти Ориноко, що простягається до місця, де Гаяна знайшла нафту^[11]. Через кілька днів, 21 січня, патрульний корабель «Commandante Hugo Chavez GC 24» захопив два гаянські рибальські судна в межах виключної економічної зони Гаяни^[11]. Через кілька місяців, 2 березня 2021 року, два винищувачі Су-30 ВПС Венесуели здійснили низький проліт на висоті 460 м над гаянським містом Етерінгбанг^[11]. Міністр закордонних справ Гаяни Г'ю Тодд відреагував на інцидент через день, заявивши, що «вторгнення на нашу територію двох венесуельських винищувачів є чітким свідченням того, що уряд Венесуели готовий використовувати агресію і залякування для досягнення того, що не може бути досягнуто законними засобами: здачі Гаяною своєї спадщини»^[11].

У квітні 2023 року Міжнародний суд постановив, що він має юрисдикцію щодо цього спору за позовом, поданим Гаяною 2018 року щодо визначення країни, яка контролює спірну територію^[36]. Після відкриття нафтових і газових родовищ^[37], 19 вересня 2023 року Гаяна дозволила шістьом іноземним нафтовим компаніям, включаючи ExxonMobil, бурити у водах, на які претендує Венесуела^[38][39]. У жовтні голова ExxonMobil Guyana Limited (EMGL) Алістер Рутледж заявив журналістам, що «Венесуела нас не залякала… тому ми продовжуємо працювати в Гаяні. Ось чому ми плануємо продовжувати роботу тут протягом десятиліть»^[40]. Гаяна також розкритикувала Венесуелу за те, що вона відкидає прерогативу Міжнародного суду щодо вирішення даного питання^[41].

Ніколас Мадуро призначив консультативний референдум на 3 грудня 2023 року, на якому громадянам буде поставлено п'ять запитань, зокрема, чи згодні вони «протистояти всіма засобами, відповідно до закону, незаконним і з порушенням міжнародного права претензіям Гаяни на одностороннє розпорядження морем, яке очікує делімітації», і чи підтримують вони надання венесуельського громадянства 125 000 жителям Гаяна-Ессекібо^[42][43][44]. Влада розкритикувала зловживання ExxonMobil і Південного Командування ЗС США^[38][44], розгорнувши медіа-кампанію, яка апелювала до теми патріотизму^[45].

За даними BBC News, претензії Венесуели на Гаяна-Ессекібо об'єднала чавістів та опозицію «як ніяке інше питання»^[46]. Кандидатка в президенти від опозиційної політичної коаліції ��арія Коріна Мачадо запевнила, що суверенітет не обговорювався, а здійснювався, і попросила призупинити референдум для формування національної команди з метою подачі позову до Міжнародного суду^[47], а колишні кандидати в президенти від опозиції Мануель Росалес і Енріке Капрілес виступили за^[48]. Росалес закликав голосувати на референдумі, а Капрілес оголосив, що він проголосує на ньому^[48]. Референдум спричинив дипломатичну кризу між обома країнами^[49].

У жовтні 2023 року з'явилася інформація, що венесуельські військові будують злітно-посадкову смугу біля кордону з Гаяна-Ессекібо з метою розвитку регіону. Президент Гаяни Ірфаан Алі у відповідь заявив, що країна не віддасть жодного метра регіону^[50].

У контексті зростання напруженості між двома країнами, 4 листопада головна опозиційна партія Гаяни Альянс за зміни закликала заборонити венесуельцям з гаянським громадянством голосувати на виборах, а також не надавати громадянство великій кількості вихідців із сусідньої країни^[51][52].

Представники Венесуели та Гаяни на слуханнях, що відбулися в Міжнародному суді ООН в середині листопада 2023 року, попросили Суд визнати їхній суверенітет над Ессекібо. Гаяна також вимагала скасування референдуму, стверджуючи, що Венесуела мала намір анексувати цю територію, але венесуельський уряд відхилив цю вимогу^[37]. Прем'єр-міністр Гаяни Марк Ентоні Філліпс звернувся до Організації американських держав (ОАД), де звинуватив Венесуелу у нарощуванні військової присутності поблизу кордону з Ессекібо і попередив про наслідки цього для суверенітету Гаяни. Генеральний секретар ОАД Луїс Альмагро, Карибська співдружність (КАРІКОМ) і уряд США висловили свою підтримку Гаяні^[53].

Наприкінці листопада 2023 року президент Гаяни Ірфаан Алі зустрівся з солдатами, які охороняють кордон між двома країнами. На відео, опублікованому владою, Алі підняв гаянський прапор на заході на горі Пакарампа в Гаяна-Ессекібо, поблизу венесуельського штату Болівар, де також склав присягу на вірність^[44]. Після цих дій міністр оборони Венесуели Владімір Падріно Лопес заявив, що ЗС Венесуели будуть постійно пильними щодо «будь-яких дій, які загрожують територіальній цілісності», попросив населення проголосувати на референдумі і додав, що конфлікт поки що не є війною^[54]. Губернатор штату Сулія Мануель Росалес запевнив, що «Гаяна-Ессекібо є стовідсотково венесуельською територією», стверджуючи, що дії Гаяни порушують Женевську угоду 1966 року, і розкритикував той факт, що ООН і ОАД не висловилися з цього приводу^[55].

23 листопада старші офіцери Сил оборони Гаяни і ЗС Бразилії зустрілися для військового обміну. Бразилія рішуче підтримує Гаяну у прикордонній суперечці^[56].

Наразі Бразилія намагається налагодити посередництво між обома країнами, щоб уникнути збройного конфлікту^[57]. Наприкінці листопада заплановано візит до Гаяни двох команд з Міністерства оборони США^[44]. Гаяна запропонувала створити іноземні військові бази в своїй країні^[38]. Бразильську армію привели до стану готовності і направили до кордонів обох країн, очікуючи можливої венесуельської окупації^[58]. Доповіді бразильської розвідки свідчать про неминучу воєнну операцію венесуельської армії проти Гаяни в найближчі дні, що викликає занепокоєння щодо регіональної стабільності та територіальних суперечок у Південній Америці^[59].

30 листопада міністр оборони Бразилії Жозе Мусіо оголосив, що бразильська армія відправить 60 військовослужбовців до Пакарайми для посилення безпеки на прикордонному пункті з Венесуелою, щоб перешкодити потенційному венесуельському вторгненню в Гаяну з бразильської території^[60].

1 грудня Міжнародний суд ООН наказав Венесуелі утриматися від дій у прикордонній суперечці з Гаяною^[61].

3 грудня венесуельці проголосували за підтримку позицій влади в цій суперечці, причому Національна виборча рада спочатку повідомила, що 95 % виборців підтримали кожне питання. Віце-президент Гаяни Бхаррат Джагдео заявив в інтерв'ю, що він готується до найгіршого і що уряд працює з партнерами над посиленням оборонної співпраці^[62].

5 грудня бразильська армія передала 20 вантажівок Iveco LMV до новоствореного 18-го механізованого кавалерійського полку, що базується в Боа-Віста, який, як очікується, прибуде до кордону на початку січня^[63]. Полк, який спочатку планували створити 2026 року, був створений 29 листопада на базі 12-ї механізованої кавалерійської ескадрильї, що існувала раніше^[a][64].

Аналітики відзначають, що заклик Мадуро до референдуму має на меті відвернути увагу від внутрішніх проблем Венесуели, таких як зруйнована економіка і високий рівень корупції у владі^[65][66][67].

Бразильський аналітик Тьяго де Араган заявив, що Венесуела має набагато більший військовий потенціал, ніж Гаяна, яка налічує близько 3000 військовослужбовців на бойових машинах. За інформацією, Венесуела має 123 000 військовослужбовців, розподілених по декількох полках, а також 173 основні бойові танки, такі як AMX-30 і T-72Б1, разом з розвідувальними машинами, бойовими машинами піхоти (БМП) і бронетранспортерами (БТР). Однак будь-яка агресія проти Гаяни може спровокувати втручання регіональних держав, таких як Бразилія або США^[67].

• Венесуельська криза (1895)
• Венесуельсько-гаянські відносини
• Референдум у Венесуелі 3 грудня 2023
• Андська дипломатична криза, 2008